2026 рік — ювілейний для “Металіста 1925”. У серпні клуб святкуватиме 10-річчя. Це час згадати епічні сторінки історії нашого клубу. До цієї дати українські журналісти Артур Валерко та Андрій Кудирко готують книгу про історію клубу. Ми пропонуємо вам познайомитися з деякими матеріалами заздалегідь — інтерв’ю з людьми, які творили цю історію. Розпочнемо з першого головного тренера “Металіста 1925” — Олександра Призетка:
– Олександре Сергійовичу, ви очолили команду в період, коли “Металіст” де-факто припинив існування. Чи був проєкт “Металіст 1925” тоді єдиним шансом зберегти ваших вихованців як єдину команду?
– Тоді стояло питання збереження футболу в Харкові, бо “Металіст” припинив існування. І наші вболівальники, група людей різних професій, вирішили відродити футбол і почати з аматорів. Мета була — підтримати харківський футбол і не дати йому просто померти. Тому й була створена ця команда. І Сергій Михайлович Стороженко запросив мене на посаду головного тренера.
– Хлопці ж могли розійтися, хто куди. Як вдалося їх зберегти, чи всі відгукнулися на вашу пропозицію почати все з нуля з аматорів, повірили в цю команду?
– Спочатку було важко, бо багато хлопців уже були в інших командах, одразу всіх зібрати, звісно, не вийшло. Але певний кістяк був сформований, грубо кажучи, з моїх вихованців, з якими я працював у “Металісті” U-19 та U-21. Спершу їх було не так багато, а потім потихеньку, з часом, я з кожним розмовляв, десь у чомусь переконував. Бувало, що люди грали у вищих лігах, але в мене з хлопцями був хороший контакт, і ще з часів роботи в U-21 — нормальні стосунки, тож ми їх повертали. Хлопці повірили, у них була мета. Тим більше, майже всі вони були харків’янами. Тому, звісно, з усіма доводилося говорити, зустрічатися, десь переконувати, але якихось великих проблем не виникало.
– Легендарний Горяїнов був внесений у заявку на випадок, якщо не всіх вдасться зібрати, чи в нього тоді ще були плани пограти?
– Планів саме грати не було, але Сашу заявили на всяк випадок, бо команда формувалася, і спочатку були проблеми по всіх позиціях, поки ми вели селекційну роботу. Ми розуміли, що людина перебуває в хорошій формі, у тренувальному режимі, і, думаю, якби треба було допомогти, він би допоміг. Плюс це ім’я, дороге любителям футболу — важливо було показати, що він з нами.
– Говорячи про більш досвідчених хлопців, тоді це були також Пивоваров і Давидов, а вже після старту чемпіонату прийшов Маслов. Вони виконали свою роль, скажімо так, дядьків для молодого колективу?
– Вони стали моїми помічниками на полі. У нас була молода команда (19–21 рік), і важливо було мати ветеранів, які правильно поводилися б у побуті, могли підтримати молодих. Ці гравці органічно влилися в колектив і стали прикладом.
– Дуже мало було іногородніх, буквально кілька людей. Воротар Тельнов, універсал Куксенко і ось Романов — ваша знахідка. Як ви його знайшли, хлопця з непростою долею, який після дискваліфікації перезавантажився саме тут і навіть зараз залишається найкращим асистентом в історії “Металіста 1925”?
– Романова ми, наскільки я пам’ятаю, побачили на перегляді. Ми оголосили перегляд на самому початку відбору. Тоді, наскільки я пам’ятаю, приїхало дуже багато людей з усього Харкова і Харківської області, і навіть іногородні, було чимало дзвінків від футболістів, які просто просилися на перегляд. І Романов був серед тих, хто приїхав на перегляд. Було видно, що він чимось вирізняється, десь грав, має хорошу школу. Ми використовували його в серединці: і “десяткою”, і “вісімкою”, пізніше він пограв і на фланзі — і все на хорошому рівні.
– Були й такі хлопці, які небагато пограли. Наприклад, у заявці побував Куксенко — пройшов “Металіст”, у “Шахтарі” мав непогану школу, сам із Херсонської області. Той же Нестеренко, який займався в “Динамо”. Це були такі прохідні футболісти на певні періоди чи десь не домовилися, і вони швидко пішли не з футбольних причин?
– Тут навіть не те, щоб не з футбольних причин. Це футбол, і тут усяке буває. Буває, ти надієшся на футболіста, людина приходить, дивишся — ніби пройшов певні клуби, і школа є, і амбіції є. Але ж є ще футбольне поле, і все це треба перенести на нього. Якщо ж іногородній футболіст не дає того рівня, нам простіше спиратися на своїх. Нехай вони будуть молодші, але з перспективою, харківські випускники. Ми не хотіли нікому закривати дорогу. Якщо в людини десь не вийшло, не пішло в цій команді — без проблем відпускали, щоб вона могла проявитися в іншій. Тут усе взаємно: у когось не його команда, у когось інші причини. Бували питання не лише спортивного плану, а й побутові, життєві. Тому з усіма ми розставалися нормально. Обопільно, нормально тиснули руки, у нас ніколи взагалі проблем не було.
– У ті перші роки було незрозуміло, що буде з майном “Металіста”, базою і так далі. Як у команди був організований побут у перші сезони, чи все було нормально з транспортом, щоб добиратися на дальні виїзди?
– У перший сезон, наскільки я пам’ятаю, замовляли автобуси й їздили, як і всі команди — і Другої ліги, і КФК — добиралися на свої виїзди. Але проблем не було, умови були хорошими. Далі з’явився свій клубний автобус із красивим брендуванням.
– Тоді були й інші, скажімо так, нові клуби в містах, які звикли до УПЛ. Деякі одразу натрапляли на жорстке неприйняття від фанатів, а “Металіст 1925” від першого виїзду у Володимирівку користувався підтримкою. Для вас це було несподівано?
– Я теж суджу з того виїзду на Кіровоградщину, якого всі чекали. Ажіотаж був великим, і на кожному виїзді ми чули своїх фанів. Скажу вам більше: і до цього, ще в тренувальному процесі, вболівальники приходили на наші тренування, переживали, спілкувалися. І в нас практично з першого дня склалися з ними теплі стосунки. У мене й досі з ними немає проблем — зустрічаємося, спілкуємося.
– Це ж аматори, і таке навряд чи повториться: 5–6 тисяч, 9 тисяч на матчі! Що відчували молоді хлопці, учорашні дублери, які виходили на стадіон ОСК “Металіст” при такій кількості вболівальників і єврокубковій атмосфері?
– Зрозуміло, що перші ігри були неповторними, бо в нас мало хто грав при такій кількості глядачів. У хлопців було надмірне хвилювання. Не кожен з першої гри може вийти і не відчувати відповідальності, цього тремтіння. Але з кожною грою вони в цьому компоненті додавали, і, навпаки, трибуни почали додавати впевненості. І це вже стало системою, бо це була не одна гра: не так, що прийшло 5000 уболівальників, а на наступну — 200. З кожною грою вони, навпаки, збільшували кількість глядачів. Наскільки я пам’ятаю, там були й певні рекорди (9831 глядач на матчі з “Соллі+” на початку 2017-го; прим. А. В.). Це приємна складова, бо ми, тренери, завжди кажемо: ми граємо для людей, для вболівальників. І вони грали для них. Саме вболівальники додавали впевненості.
– Тим більше, що початок сезону був доволі непростим. Це вже зараз ми розуміємо, які це були клуби: “Інгулець” побував у Прем’єр-лізі, “Полісся” зараз у Прем’єр-лізі,
“Вікторія” — у Першій лізі на помітних ролях. А тоді це були клуби, яких ніхто не знав.
– У нас, незважаючи на це, не було зверхності. Навпаки, ми хлопцям пояснювали, що їм ще себе треба доводити. Це Горяінов, Едмар, Давидов щось трішки в футболі бачили. А пацани, яким по 19–22 роки, повинні були ще самі себе показати.
– У вас на старті був складний виїзд у Петровський район, до “Інгульця-3”, резервістів клубу, якого ще не знали в Україні, а потім — з МФК “Житомир” і “Вікторією”. Виходить, здивував тодішній аматорський чемпіонат?
– Ми ще самі себе вивчали, свої можливості, бо команда була практично без зборів, функціонально команда не готова: хтось більше, хтось менше, був певний дисбаланс. Тільки-но зібралися і буквально з чистого аркуша входили в новий сезон. Я пам’ятаю той перший виїзд у Петрове — гра на синтетиці, у спеку там задихаєшся, важкий матч. У нас хлопці за хвилин десять до кінця просто падали без сил, усіх зводили судоми. Але виграли! Ті голи Краєва та Давидова задали темп на весь сезон. Ми розуміли, що буде важко і якщо не проявляти характер, то, думаю, нічого б не досягли. А так, на характері ми цей етап усе ж пройшли. Його треба було пройти, особливо перші ігри — через важкі матчі, але потрібно було набирати форму.
– Ви зіграли з “Поліссям” удома, з “Поліссям” на виїзді, з “Вікторією” — 0:0, а потім був той матч, коли “прорвало” — 9:1 із Первомайськом.
– Знову ж таки, хтось когось знав, хтось із кимось грав раніше, хтось — ні. Потрібна була притирка. Можливо, зіграй ми з цими добротними суперниками в розпал чемпіонату — рахунок був би інакшим. Потім уже по ходу чемпіонату почали набирати через ігри, і, думаю, результат сам за себе говорив. Той матч із МФК “Первомайськ” — це не про розгромний рахунок історія, а про те, що там «залетіло» те, що, можливо, мало б залітати і в попередніх матчах. Відчули ми полегшення, тому що хлопці скинули “вантаж” із плечей.
– У тому сезоні в ААФУ були й інші клуби з Харківщини — “Соллі+” і “Квадро”. У них у складі — добротні, навчені, досвідчені футболісти. До цих матчів готувалися особливо чи не робили окремий акцент?
– Такого, щоб пояснювати хлопцям — “тут біжіть швидше”, не було. Вони грали за клуб, за своє ім’я. У справжніх футболістів є спортивне самолюбство, яке завжди проти земляків, сусідів включається і без нагадувань. Пригадую, приїхали в Златопіль (тодішній Первомайський), а там ніде яблуку впасти! Люди стоять навколо поля — це свято! Зрозуміло, що тут уже й підготовка і футболістів інша, бо ти розумієш: є ажіотаж, реклама, хлопці вже щось показали, з’явилися результати, люди почали ходити саме на “Металіст 1925”. Там ми виграли. А от “Соллі+” у першому колі нас обіграв — 2:0. Та найголовніше — мені не було за що дорікнути хлопцям: ніхто не відбував номер, ніхто не “не добіг”. Був суперник — досвідчена, майстерна команда, яка вже грала на цьому рівні й показувала хороші результати. Тому для нас головне було, щоб ми протягом сезону були єдиним цілим.
– До того матчу з “Соллі+” на виїзді під кінець року йшла дуже потужна серія — 7 перемог поспіль, 10 турів без поразок. Можна сказати, що саме восени, у бойових умовах, у матчах ця команда вже остаточно зігралася?
– Так. Якщо в першій грі в нас, із горем навпіл, п’ятеро людей не могли дограти матч, бо ноги зводили судоми, то потім тренувальний і змагальний процес допоміг команді зігратися й функціонально зійтися в єдине ціле. І зрозуміло, що результат прийшов.
– У міжсезоння команда втратила кількох футболістів. Той же Наполов поїхав у Польщу. Знаю, що він був, як зараз кажуть, проектним футболістом: обдарований, швидкісний, різноплановий. Знову доводилося, скажімо так, боротися за збереження талантів?
– З Сергієм Наполовим я розмовляв практично до останнього дня. Він від мене нічого не приховував. Але людина хотіла грати і на вищому рівні. Тому, що б ти не казав, він ухвалює рішення — у нього своє життя. Щодо інших хлопців: це були футболісти з хорошою школою. Коли вони ще разом у дублі грали, показували хороший футбол. І на дорослому рівні відчули гру. І, звісно, коли за хлопцями починали смикати, тим більше що ми аматорський клуб і професійних контрактів не було… Але, знаєте, у мене з ними були близькі стосунки, ми постійно спілкувалися. Якщо когось кудись запрошували, він насамперед приходив до мене, радився. Я ніколи не зроблю футболісту гірше. Якщо його запрошує клуб із Прем’єр-ліги, я, навпаки, скажу: іди. Бо це шанс. Я не буду заважати людині в професійному розвитку. Інша справа — коли запрошують, аби запросити, і людина може загубитися, як у тій же команді Першої чи навіть Другої ліги. Тому я знаходив слова, що краще тут уже вийти на професійний рівень, у Другу лігу, своєю командою, де ти покажеш свої найкращі якості й будеш рости як футболіст.
– Перший весняний матч виграли у “Соллі+”, причому гол тоді забив новачок Скотаренко — самобутній футболіст, який довго пробивався. І приклад селекції у своїй області.
– Він тривалий час не грав в Україні, але ми бачили, що він грав за “Квадро”, забивав. Він уже проявив себе в цьому ж чемпіонаті. Ми ж не брали кота в мішку — бачили, що це добротний нападник. «Таран», але при цьому технічний. Вік хороший. Тому ми й вирішили його запросити. У нас такого нападника не було: був іншого плану Давидов, були молоді хлопці, але Денис — саме той форвард-таран, який міг і м’яч прийняти, і сам створити момент, обіграти, забити.
– Грати в 19:25, майже як у Лізі чемпіонів — уже вечірнє освітлення. Для аматорського футболу це взагалі супер. Це ж неймовірно красиво. Як команда сприймала такий початок матчу?
– Футболісти кайфують від такої атмосфери. Я маю на увазі нормальних футболістів. Сама атмосфера — грати при світлі, на стадіоні з 9 тисячами вболівальників. Це було класне рішення — поставити матч із “Соллі+” на 19:25. Усі розуміли, що це символічно. “Металіст 1925” — і матч о 19:25, уболівальники на трибунах. Хлопці вже в першому колі трохи обжилися з уболівальниками, стали з ними на одній хвилі і хотіли ще більше, ще гучніше. Бачили, як до них ставляться, як підходять. І на КФК до них підходили фотографуватися, брати автографи. Це приємно будь-якому спортсмену, будь-якій людині, яка робить свою справу. А тут молоді хлопці — вони радують уболівальників, їх люблять, вони це відчувають. Але головне — вони виходили на поле і віддавали себе заради цих уболівальників.
– У вас тоді пішли дальні виїзди: 600 кілометрів — Житомир, 500 — Врадіївка, Первомайськ. Як було зіграти цю спайку?
– Виїзди були важкі. У Миколаївській області, пам’ятаю, у Первомайську — там взагалі майже як у єврокубках кілометрів намотали. Але, знову ж таки, щоб у цьому плані було легше, я завжди казав хлопцям: треба грати в Прем’єр-лізі. Там уже й організація, і умови інші. А це аматорський чемпіонат. Я вважаю, що на той час він проходив на гідному рівні. Можливо, я не мав із чим порівнювати, але моє перше враження було таким: я очікував гіршого.
– У вас навесні були дуже складні виїзди на Херсонщину та Запоріжжя — “Таврія” (2:2) та “Таврія-Скіф” (0:4). Це вже впливала кінцівка сезону чи недостатнє налаштування?
– Як кажуть, усе разом. Хлопці молоді, команда молода. Десь трохи себе переоцінили. Десь бувають такі моменти — це, може, навіть не їхня вина. Можливо, я десь щось недогледів. На той момент була загальна любов до “Металіста 1925”: усіх любили, усіх пестили. Уболівальники були в захваті від команди. А коли основній групі футболістів по 20–22 роки, то бувають, знаєте, такі “пробоїни”. Можливо, я десь не до кінця відчув їхній стан — не функціональний, а емоційний. Бо для нас, по суті, окрім перемоги, інших результатів не існувало. Нічия сприймалася як поразка. У Роздолі пропустили на другій хвилині. Але після цього в нас ще були моменти. Але не забили — забили нам. І команда трохи “поїхала” — не втримала удар. Хоча ми ніколи не програвали так, щоб із розгромом. Тут просто не витримали — чисто емоційно. До того ж у тому сезоні в аматорах була така особливість, що багато міст, які втратили УПЛ, віддали в аматори свою молодь. Що говорити, за “Таврію-Скіф” Едуард Сарапій грав! Після тієї гри, пам’ятаю, була зустріч із уболівальниками. Були претензії — і, в принципі, справедливі. Хлопці трішки переоцінили своє ставлення.
– Ви так трішки поглядували на західну групу? Адже там також були і той же “Агробізнес”, і “Нива” (Тернопіль), і ФК “Львів”, і починав сезон ФК “Луцьк” із низкою ветеранів і талантів…
– Ми дивилися, аналізували, бо розраховували посісти перше місце в своїй групі й грати у фіналі. Погоджуся з вами, що тоді фактично в кожній аматорській команді були свої “зірочки”. Ага, “Луцьк”? Бескоровайний — майбутній чемпіон світу серед юнаків. ФК “Львів”? Дахновський і Копина. “Чайка”? Бухал. “ОДЕК”? Груша. “Нива”? Механів. Сарапія я вже згадував. Словом, хороший був турнір.
– Фінал приймав НСК “Олімпійський” — також уперше в історії. Причому “Агробізнес” зазвичай на вирішальні матчі привозив своїх уболівальників. Що там сталося, що аж матч не вдалося дограти?
– Судити про те, хто правий — хто винен, не можу. Також знаю наших харківських уболівальників — вони не з тих, хто просто так чинить безлад. І скажу чесно: я майже не чув уболівальників суперника — тільки наших. Так, там теж уболівали, але не так злагоджено, як харків’яни. Бо вболівати можна по-різному: просто кричати кричалки або ж робити організовану підтримку, як це робили наші фан-сектори з прапорами.
– Що сталося в тому фіналі? Агробізнес об’єктивно був сильнішим?
– Напевно, на той день — так. Команда у них була більш досвідчена, вже загартована в таких чоловічих іграх. Були, звісно, певні обставини, але говорити про них не бачу сенсу. Я вважаю, що ми програли по грі — шукати винних тут немає сенсу. Не можу сказати, що ми не хотіли виграти — завжди грали тільки на перемогу, проте в цілому завданням на сезон було взяти участь у такому турнірі, виступити якомога краще й перейти в Другу лігу. Що й було виконано.
Джерело www.metalist1925.com