Дмитро Бондаренко, більш відомий як Філа, завдавав першого удару по м’ячу в Харківському міжусібнику напередодні. У розмові з пресслужбою “Металіста 1925” він розповів про свої емоції та символізм цього удару, як він відчув атмосферу протистояння та своє відновлення після поранення на Донеччині:
– Ви, мабуть, звикли до футболу за межами поля, з трибун? Які відчуття, коли треба розпочати матч з центра поля?
– Я мав таку можливість унікальну, доводилося знаходитися на лаві запасних під час матчів. Тож, це відчуття не нові для мене, навпаки – забуті старі. Згадав, була ностальгія. Але найголовніше, я вважаю, ці емоції я хотів присвятити тим пацанам, які вже не будуть мати такої можливості. Подивитися цей матч хоч якимось чином. Для мене ці емоції були більш важливими. Для мене всі ці пацани, футбольні фанати, які загинули, були, мов молодші брати. Усіх їх знаю з молодого віку, з 16-ти, 17-ти, 18-ти років. За ці роки, що я знав їх, вони виросли й розумово, й морально, й фізично. Для мене було не просто втрачати всіх їх. Розпочавши матч “Металіста 1925” проти “Металіста” хотілося вшанувати пам’ять харківських фанатів, які загинули. Щоб моїми очима вони змогли побачити цей матч.
– За цими емоціями пам’ять чи був цікавим вам безпосередньо футбол?
– Ці два клуби – нероздільно пов’язані з моїм життям. “Металіст”, яким би він там не був зараз – все рівно це бренд, який близький серцю з дитинства, молодості. “Металіст 1925” – певної миті я брав участь у створенні клуба. Для мене це був проєкт, щоб футбол у Харкові остаточно не зник, коли помер той “Металіст”. До “Металіста 1925” я ставлюсь, як до своєї дитини, бо в той рік народилася моя донька. І такі в мене асоціації. “Металіст 1925” став самобутнім клубом і він має для мене значення. В обох клубах працюють персонал, грають футболісти з мого рідного міста. А ми в Харкові, мов у маленькому селі – усі один одного знаємо. Особисто для мене обстановка навколо цього матчу була не як криваве дербі, а маленький, домашній міжсобойчик.
Футбол, чесно кажучи, не порадував взагалі. Нудна гра, яку, останнім часом демонстрували обидва клуби. За загостренням пристрастей не сильно вразив. Очікував більшої заруби.
– Мабуть, якби були люди на трибунах, то і на полі було б більше пристрасті?
– Це точно. Самому дуже цікаво, яким чином розділилося б місто: фанати, вболівальники, “кузьма”. Було б цікаво. І точно вболівальник, будь-які групи, фанати, чи люди, які люблять піти на футбол порозмовляти, випити, вболівальники з досвідом, які розуміються на футболі. Вони б у будь-якому випадку гнали б команди. Звісно, що футбол без вболівальників – це не футбол.
– У січні у тебе було важке поранення на Донеччині. Як зараз ти себе почуваєш?
– Загалом, хотів би знову стати до строю з хлопцями. Почуваю себе нормально, але лікарі кажуть, що наслідки цього поранення, я їх ще не розумію. Буває, що болить голова, паморочиться голова. Трошки погіршився фізичний стан. Але загалом хотілося б далі на службу. Але скоріш за все мене демобілізують. Втім як людина, яка не звикла сидіти рівно, думаю, що буду якось корисним своїй країні, армії. Тим же фанатам. Хотів би брати участь в благодійному фонді “Трибуна Героїв”, яка надає допомогу родичам фанатів, які загинули, з усіх клубів. Буду там реалізований, бо для мене це рідна тема. Як я вже казав, це рідні хлопці з різних рухів. Тож, думаю намагатися себе десь там реалізувати хлопцям. Загалом нормальний стан. По-трошки намагаюсь активно займатися спортом. Вдається не так, як до всіх подій. Все рівно пробую, ходжу до зали, займаюся з реабілітологом. Навіть кілька разів приходив та намагався з хлопцями грати в футбол, але руки та ноги ще не слухаються. Все рівно буду намагатися.
Хочу ще раз сказати, що я знав майже всіх фанатів з Харкова, які загинули й на матчі я був за всіх вас! Ви назавжди на “Трибуні Героїв”!
Джерело www.metalist1925.com